поки сонце котить за небокрай велосипед цього літа
вздовж зеленої спідниці центрального парку –
такої пишної, що й незчуєшся, як заблукаєш у складках –
я прокладаю маршрут від памороки до хисткого мовчання

щиро дивуючись: звідки тут всі ці усміхнені люди?
ці цибаті жінки? ці ставні чоловіки (декотрі – на протезах)? ці пташині діти?
звідки тут вся ця зелень, що так, здається, бажає жити,
що заповнює погляд, ніби перемальовує погану картину

звідки тут все це життя – таке справжнє і недоречне?
хто дозволив йому відбуватися? що це все означає?
звідки тут стільки світла, що крає світ на шматки,
ніби хоче нагодувати усіх однією хлібиною?

звідки в моїй голові усі ці питання?
і чому, чому я так часто нічого не бачу?

літо 2024

Мій вірш "що ми скажемо ціьому місту" на "Радіо Культура" http://www.nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=3964730

місто, яке любити хотілось найбільше,
стало лунким, як горло мертвого птаха,
у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі,
рушаючи у дорогу довгого рукостискання,

а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла,
і мова і нерухомість стають вітром і полем,
от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі,
коли говорити немає більше до кого

місто, яке цілувати хотілось найбільше,
стало порожнім, як серце мовчазної лисиці,
б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе,
біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу,
як скатертину річки, що от-от пересохне,

бо любов як вода – скільки не пий, не напитись,
не затримати на язиці, не засилити у сильце слова,
не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця,
не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує

місто, яке обіймати хотілось найбільше,
стало зачиненим садом, від якого сторож уяви
ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею
в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відритої рани

скільки не ворожи на гербарії його стежок,
скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами –
дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі,
сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною

15.08.2024

Просто так собі, треба ж серце чимось рятувати. https://www.youtube.com/watch?v=WxEq3Y1r5Rk

починати любити першою, як починають новий день,
не знаючи, чи складеться він у чіткий фотознімок,
чи стане він доброю пам’яттю, чи втече з вудочки думки,
як слизька риба життя, ця насмішкувата вертихвістка

як починають нову книжку – писати, не уявляючи всіх подробиць,
читати – не знаючи, чи дійдеш до останньої крапки,
чи кинеш на пів дорозі, гортати – вдивляючись в обриси літер,
обдумувати – як приміряють вбрання перед дзеркалом

як починають вчити мову – плутаючись у словах, червоніючи,
наче яблуко влітку, що врешті стало дорослим і голим,
боячись, що порозумітися ніколи не вийде,
а все ж продовжуючи вслухатись в її чудернацьку музику
всім своїм тілом, кожним порухом серця, тремкими пальцями

як починають знайомство із морем – торкаючись босими ногами
боязко, обережно, прокладаючи шлях у самісіньку глибину
його спокійної мудрості, що то накочує на тебе хвилею,
то котиться геть, як абрикос сонця – призахідним небом

як починають місто – від перших поселень, дерев, залізниці
до великого саду, в якому тіні не менше, ніж осяяних вулиць,
знаючи, як легко його зруйнувати, але не знищити,
адже любов і уява міцніші за глину і цеглу

починати любити першою – як вода починає людину
у степу і пустелі, у горах і довгому лісі

18.08.2024

Осетрова повня і Супермісяць https://suspilne.media/816843-blakitna-superpovna-19-serpna-mozna-sposterigati-ridkisne-astronomicne-avise/ - сумніваюся, що я зі свого першого поверху побачу щось цікаве, але, можливо, ви кращі за мене. :)

Київ, 28-ме https://chytomo.com/vidbudetsia-vidkryttia-fotovystavky-i-chytannia-tekstiv-ally-ruty-pushkarchuk/

Луцька промова, https://chytomo.com/iia-kiva-pro-poeziiu-iak-oboronu-liudianosti/

https://nashformat.ua/products/na-minnomu-poli-pam-yati.-schodennyky-esei-opovidannya-709773 - незабаром

стільки тут сталося
що відчуваєш себе рештками птаха
на асфальті розпеченому – ось, лежать між крилом і крилом

тільки крила ці б’ються, тріпочуть, злітають угору
ніби серце, що зупинилося, продовжує битися в комусь іще

розкажи про це – прошу –
розкажи як вітер печалі бавиться серцем мертвого птаха
надимає його, наче кульку – порожню, без крові
як машини це серце розкатують – так ніби вимішують тісто

як усі наші дні сходяться при столі
і викрешують іскри з кожного слова
тільки вогнище вічної пам’яті коцюрбиться, накульгає

зліпи мені серце – прошу –
не шкодуй своїх пальців для такої роботи
зліпи зі зламаних крил цього літа
ідеальну мішень у формі дитячих долонь

зліпи мені серце
і кинь його на дорогу
закопай його в землю

щоб птах повернувся на дерево пісні
і листя, що жовкне невтомно, його обіймало

як вечір
в який наші життя
ще були тут

26.08.2024

Giovanna Frene about my Italian book La guerra è sempre seduta su tutte le sedie (La Vita Felice, 2024) and some poems from this poetry collection in the Poesiainverso magazine in translation by Yuliia Chernyshova e Pina Piccolo

https://poesiainverso.com/2024/08/26/iya-kiva-la-guerra-e-sempre-seduta-su-tutte-le-sedie/

Ось тут можна допомогти чоловіку журналістки Марічки Семенченко, фотографу Івану Кірдею. Він у важкому стані після прильоту "Іскандера" по Краматорську 24 серпня. (Ох, ці блядьскі рими, але ми продовджуємо тримати одне одного):


🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/6hVTmNgY6T

💳Номер картки банки
5375 4112 2186 8453

і коли ми тоді танцювали під сонцем,
що припало щокою на зелену подушку гір,
наче серце, що битися сили більше немає,
хилитаючи гойдалку літа, мов спляче дитя,
люди, відводячи очі (не зводячи їх), міркували:
“поглянь-но на них, так, мабуть, живуть безтурботні»

звідки їм було знати – наближатися, зрештою, – виклик –
що в рухах кожної з нас тріщить надламаний очерет,
що це список утрат спалахує в нас у волоссі,
що піт наш (ми його не соромились) – божевільна ріка пам’ятання,
що вийшла з своїх берегів і зруйнувала cпокій у їхньому місті

адже ми українські письменниці
ті, хто коркують у пляшках – серпневий мед смерті,
носять у торбах хлібини страху і відваги,
пригощають стиглими сливами відчаю й впертості,
втомлені куховарки поганих новин

звідки їм було знати, що поіржавілий ножик життя
покраяв нас так, щоб одна половина обличчя
завжди посміхалася, а інша – заклякала в судомі,
щоби бажання руками закритися і відвернутись
виникало не повсякчас, а, бодай, через раз

але ми танцювали – і люди бачили те, що хотіли –
зрештою, як і завжди – люди воліють не бачити
шрами, якщо ті під одежею, прогортати світлини із трупами,
якщо там не твій родич, затуляти вуха байдужістю –
якщо говорять не з ними, красти троянди печалі в чужому саду

звідки їм було знати, що ми стояли й плакали так,
щоб ніхто не дивився, хоча декотрі навіть знімали на відео
тіло зсудомлене кожної з нас – так, ніби хотіли навчитись війни

27.08.2024

Друзі у Києві, 30 серпня, у Міжнародний день жертв насильницьких зникнень, Центр громадянських свобод організує ось таку передусім правозахисну подію.

📅 30 серпня 2024 року, у Міжнародний день насильницьких зникнень, ми, правозахисники, митці та рідні тих, кого утримують у російській неволі, зберемося у камерній атмосфері. Під час зустрічі читатимемо вірші з полону і про полон, а ще розмовлятимемо про те, чому варто писати й говорити про це більше і гучніше.
Учасники та учасниці заходу:
— Ахтем Сеїтабаєв, військовослужбовець, актор та режисер
— Тетяна Власова, поетка
— Ія Ківа, поетка
— Олена Цигіпа, дружина політв'язня Сергія Цигіпи
— Олександра Романцова, виконавча директорка Центру громадянських свобод

🕕 Початок заходу — 18:00. Локація — книгарня у центральній частині Києва (точну адресу повідомимо підтвердженим учасникам). Підтвердження реєстрації відбудеться 29 серпня до 20:00. Кількість учасників обмежена.

Лінки на реєстрацію https://forms.gle/75kLZfcA3pUkYm1V7

https://theukrainians.org/juice/ Кожна людина, в якої вбили близьку людину, впізнає в цій розповіді чортову психологію втрати.

"У ретроспективі, хотілось би, звісно, відповідати якомусь правильному образу стриманої аристократичної скорботи. Але в реальності я робила те, що з часом назвала «блювати емоціями». Я публічно писала про нас, про наші стосунки, я хотіла віддати комусь цей тягар, я не хотіла і не могла нести його сама. Я буквально в такий спосіб просила: «Візьміть, понесіть, потягніть це зі мною, я не можу сама».

І люди тягли, і несли, і мовчки втирали сльози — свої і мої.

У певні моменти біль досягав критичної межі, і реакцію було не спинити. У моїй голові з того часу намертво застигла аналогія: деякі ядерні реактори, після їх вимкнення чи різкого зниження потужності, перенасичуються продуктами поділу ядра — і настає так зване «ксенонове отруєння», що може призвести до вибуху. Отак стається і з людиною. Смерть зупиняє тебе, ти входиш в абсолютно інертний стан, де, здається, ти й сама померла всередині. А потім настає отруєння від чогось, що всередині тліє".

І знову ж промова про силу і можливості поезії, виголошена в липні у Луцьку на фестивалі Фронтера, тепер доступна і на сайті "Польське радіо для України": в українській версії - голосом Яни Стемпнєвич, в польскій - голосом і в перекладі Марціна Гачковського.

Людяність, любов і порозуміння - три кити мого світу. Ну, або три черепахи. Залежить від кута зору. А вірші - десь на перетині.

https://www.polskieradio.pl/398/10021/Artykul/3420516

цього літа війна ховається в рослинах і квітах

я купую собі
орхідею
лаванду
лимон
шавлію
базилік

а також дуб –
обіцянку плечистого стовбура
ідею вкорінення
бодай десь в українській землі

коли виросте,
бачу його з-під землі:
ось, вчепився корінням у Захід, Північ, Південь і Схід –
і ні за що не відпустить,
хоч пальці рубай

усі вони тут – у мене в кімнаті

Ольга
Іван
Соня
Міша
Йося

а також Ян –
його дерева зараз ростуть у Донецьку,
як росте моя окупована пам'ять,
перетворюючись на міф,
мерехтливе й осяйне минуле,
якого майже не видно за сухими гілками років

дивлюся на спробу саду в однокімнатній квартирі –
і бачу цвинтар

хоч і там є життя
з усім його листям імен

05.09.2024

Так просто

https://www.youtube.com/watch?v=gdYYrQmW7EE

Пише Ана Море:

складно говорити про Валентину Отрощенко, коли вона не хоче публічності й просить не ділитися деталями, коли чим далі — тим більше розуміємо, що без вас усіх ми не потягнемо допомогу
сьогодні вперше за кілька років знайомства і понад пів року регулярних зустрічей вдалося зводити пані Валентину до лікаря

все страшенно важко, попереду багато досліджень, складні операції або складна терапія, а все, про що вона питає лікарів: «а ви можете сказати мені, скільки ще маю часу? я зараз укладаю книжку зі своїх найкращих віршів — дуже треба встигнути її зробити»

консультація лікаря, ліки, продукти щотижня, одяг та різні побутові речі купуємо й далі за кошти з банки, дякую вам усім за це!

🫙 send.monobank.ua/jar/89Y6b2fntp

Валентина Отрощенко - чудова поетка Київської школи, про яку всім нам личило б знати більше. Дружина Валерія Іллі, одного з найулюбленіших моїх поетів цього покоління. Наша поезія має жити.