ходить осіннім полем циркуль променю
вишукує, де поставити цятку на лобі
де простромити іржавий дзвін твого серця

стій променю – стій – не замикай ще цей час у коло
не забирай ще ключі від церкви, де відчай
розписує стіни фресками нової віри

серце це – променю – не завершило ще своєї роботи
ще не скинуло з себе одяг брудний чорнороба
недолюбило ще цю от землю
і людей, що їх війна століття як перевантажує
з місця на місце – наче худобу – ще не відпустило на волю

стій променю – просто постій разом з нами
у хвилини мовчання і в миті щемкої радості
коли вітер історії на наших обличчях гадає як на долоні
гаптуючи стежку долі і стежку життя

стій променю – просто побудь одним з нас
на полі кривавого чину – висуши піт наших слів
зв’яжи язики нам в жмути і поклади їх понад дорогою –
нехай вони будуть для когось хлібом щоденним

стій променю – стій бодай ти – бо ми падаємо від утоми
у прірву майбутнього, яке виявилося не будівлею, а підвалом,
у який тобі зазирати не хочеться, а в нас просто немає вибору

стій променю – стій так, як і ми стоїмо – з пов’язкою на очах,
які так вже звикли до темряви, що полювання твоє – те саме, що грати у піжмурки

стій променю – стій – просто подай нам руку свою як жебранину
просто дай нам руку свою, як віддають своє серце, і душу, і тіло

09.09.2023

сміх ділили на всіх, а плач лиш на двох –
для себе і серця червивого у яблуці часу,
що чвалає тепер, шкутильгаючи, на руці,
почорнівши і зморщившись, як годинник того,
хто віднині – лише довга хвилина мовчання,
що стоїть тепер поміж нас (бо як тут піти)
і тримає за руки – заламує, скручує руки

звук, кажуть сміливці, – секундна стрілка життя,
тож коли після обстрілу відчайдушні птахи
заливають легені вогнем – спів рухає світ –
піднімаєш знічено брову й ховаєш слова
десь у волоссі, яке тепер – степова ковила,
срібний дзенькіт ключів від бур’янистої пам’яті

дзиґа тиші підстрибує під язиком – коле рвучко,
як медсестра, майже без крові, бо слова – кропива
у дикім полі любові, а український глевкий чорнозем –
ніжний вітер обличчя, розтертого в грудці між пальців,
тінь, завмерла при дверях глухого спорожнілого дому

11.09.2024

Олена Апечел:

"Людство тільки зараз на порозі усвідомлення, що відповідальністю старих імперій є вивчення мов і культур країн, що знаходяться на периферії. А не навпаки, коли окремі представники і представниці цих периферійних країн, не маючи політичного лобі (яке зазвичай є у імперій), мусять самостійно поокремими голосами пробувати докричатися зі своїми наративами до тих, хто поблажливо схилить вухо на декілька хвилин. Коли ж відбувається окупаційний геноцид, ці поодинокі голоси від відчаю і болю проявляють бунтівний характер. А це вважається нецивілізовано, тому такі голоси швидко опиняються в резервації"

От, власне, все, що стосується влади та нерівності, дуже схоже майже всюди. Коли рівні права виборювали жінки - їм казали, що в них істерика. Коли рівність виборюють українців - нам кажуть, що ми "просто трамвовані" (ідея, до речі, не Маші Гессен, а трохи раніше буле озвучена). https://lb.ua/culture/2024/09/20/635574_glibinna_travma_intelektualna.html

Маркіян Камиш :

30.07.2024 Повернувся в розбитий підрозділ через місяць в полоні лікарняних палат. Вперше за вічність побачив себе у дзеркалі і завис.

Довше порпався тільки в Гімалаях речей п'ятисотих, шукаючи свої – теж пропали безвісті.

За місяць душі купами видаляють із чатів обліку душ і в телефоні більшає контактів мерців. Минулоріч я ще боявся їх зачіпати, тепер видаляю без роздумів.

Потріпані броніки зі старими позивними на нових людях. Деякий час намагаєшся запам'ятати нових власників та потім з'являються іще новіші і все змазується в одне засмагле, спітніле, піксельне ціле.

Я мовчки слухаю історії про вчорашніх знайомих: нині скалічених і мерців. В раніше повних хатах залишилося по людині, ближче до ночі вони збиваються в зграйки та подовгу сидять над чарчинами. Кажуть, як був я – було пекло, а потім взагалі вогняний смерч. Говорять, що ми – худоба, яку женуть на забій, промовисто палять у стелю і плачуть по-тихому. Напиваються, вибігають на вулицю голяка постріляти в зоряне небо, веселішають, повертаються, знову п'ють, згадують.

Його тільки призвали. Він все казав: "Давай щось зробимо!", все пробував мною так покомандувати: полагодити дах, змайструвати польовий умивальник із пляшки, навести порядок, а я думав тільки: "Боже, яке зелене, нахуя тут щось робити? Ти через місяць валятимешся в лікарні без ноги або сцятимеш через трубочку". Кажуть, він був на еваці, йому розірвало бочину і тепер він дійсно пісяє через трубочку. Його схопили у квітні, в метро.
Ні до кого вже не прив'язуєшся. Навіть не пишеш тому чоловікові, якого виносив через ліс повний "розтяжок", де у перерви короткої тиші аби знайтися в хащах, домовляєтеся по рації тричі стрельнути вверх.

Десь немає сусідської киці. З лікарні я слав гроші її хазяйці на м'які, вологі корми. Повернувся оце і голосив через паркан "Де Сюнька?!", а сусідка мовчки рубала дрова, наче я привид. Зрештою, розвернулася і кинула тільки: "У меня тысяча дорог. У неё – одна".

Відцвіли рожі, кицьку задрали собаки, всі в СЗЧ, скалічені або мертві. Під яблунями килими з гнилля і дзижчання мух гучніше за венеціанські концерти цикад. Реп'ях під массіттю за місяць став здоровенний: там більше ніхто не паркується – водієві відірвало ногу, машину теж посікло. В польовій бані поряд сюрреалістично гаряча вода і рушники складені, наче в готелі. Інколи з будинків поряд лунають постріли з калаша. Кожен раз я думаю, що це хтось застрелився.

Гімалаї камуфляжних речей п'ятисотих, старі броніки на нових людях і скісна геометрія підірваних мостів як підсумкові риски сучасності та останній спогад зі Сходу, який обираю залишити

говорили надламано – схрипуючи, як ворони,
яким час чи то летіти кудись, чи то повертатися звідкись –
гойдаючи сухе гілля голосу, як колиску без немовляти –

бачили у очах паркан невикрикуваного – п’ястуками гатили
у небо – і все злітало, тріскалось, падало, розшматовувалося –
за зачиненим замком серця, його мерехтливою аритмією

курили багато – більше, ніж треба, і менше, ніж досить, щоби померти –
ховались за димом, щоб не побачити зайвого – не зустрітися поглядом
з тим, з чого не вийти – тепер і ніколи – з чого не виростити

ні щирості, ні брехні – лише паузу,
довгу і не зручну, як одяг з чужого плеча
(того, хто оратиме землю цю віднині й довіку)

вдягали в цю паузу птаха з чорним одненьким крилом
й носили на шиї, і вітер вертали на кола свої

і літо плечима здригало
йшло вздовж ріллі й не оберталося

22.09.2024

Тим часом моя італійська книжка живе, а Росселла Ренці написала справді глибоку рецензію і навіть поєднала в прочитанні мій метод з подвійною перспективою Інги Леві. Усе з усім пов"язане.

https://www.poesiadelnostrotempo.it/la-guerra-e-sempre-seduta-su-tutte-le-sedie-iya-kiva/

Прекрасне і щемливе підвезли https://www.youtube.com/watch?v=DsLnp_Oq74w

Борис Гуменюк, «Заповіт»:

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.

Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.

Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.

Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.

Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.

Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.

Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.

Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.

Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.

Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)

Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.

Ліза https://chytomo.com/poetka-i-vijskova-liza-zharikova-idealna-prezentatsiia-zbirky-maie-buty-pryzhyttievoiu/

https://youtu.be/PjjmKAbMldg?si=7xntPnlH5jvCnf64

Галина Стефанова

Завдяки чудовій Наталці Корнієнко моя історія останніх 10 років (і не тільки) є в другій книжці зі серії "Stories from Ukraine" від Kovyla Publishing, яка доступна на Amazon https://www.amazon.co.uk/gp/aw/d/B0CYTRGCFT

Завтра, 25 жовтня о 20.00 за Римом і 21.00 за Києвом спробую презентувати онлайн мою італійську книгу «La guerra è sempre seduta su tutte le sedie» (видавництво La Vita Felice) на каналі Versipelle

Учасники: Ія Ківа, Юлія Чернишова, Піна Пікколо, Федеріко Преціозі.

Мова зустрічі: українська та італійська.

https://www.youtube.com/watch?v=yzy4L1Ta0Ds

29-31 жовтня буду в Румунії на фестивалі Poets in Transylvania в Cибіу.

поки птаство видзьобує останні червоні ягоди з неба
я обводжу губами тінь на немитому склі
так наче засвідчую власну присутність у світі
який входить у м'ясо мови і в м’яз язика
покришеним стомленим заледве рухомим
як хірургічний ніж що безсоромно обмацує тіло

ось бери цей час у долоні і край ним серце до крові
спершу своє, потім – друга найближчого, потім – сусіда
потім кожного, хто має відвагу любов’ю
рухати світ безжальних метафор, усю його тісняву і задуху
немов рятувальник, що дістає людей з-під завалів:

спершу кожного, кому вже несила розсипатися на пітьму і мовчання,
потім – сусіда, потім – друга найближчого, потім – себе

31.10.2024

Наближається фестиваль "Земля поетів", що відбуватиметься у Львові 9 та 10 листопада на території !FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26).

У мене кілька подій, якими ділюся нижче, але загалом на фестивалі звучатимуть різноманітні й важливі поетичні голоси. Декотрі я матиму змогу почути уперше.

13:00 — ТИ ЯК? РОЗМОВА ПРО СТІЙКІСТЬ

Іванна Скиба-Якубова
Ія Ківа
Богдан Куценко

Модерує Зоя Казанжи

15:00 — СЛОВА І СВІДЧЕННЯ: ЗУСТРІЧ ІЗ АВТОРАМИ І РЕДАКТОРАМИ АНТОЛОГІЇ «ВІЙНА 2022»

Ія Ківа
Олександр Ірванець
Мар'яна Савка
Яцек Подсядло
Наталя Ткачик

"Псалми падіння" Алли Загайкевич на мої вірші https://www.youtube.com/watch?v=ViwUZQojkZE

Незабаром і ніби безкоштовно https://www.eurofest.org.ua/