За звичкою тягнеш руку та смикаєшся обійматися з тими людьми, кого рада бачити, а інколи дівчата полюбляють і поцілуватися при зустрічі, потім же докоряєш себе, а раптом знайома людина була з вірусом, а раптом це носій інфекції?
Звичка обійматися при зустрічі закладена десь на підсвідомості й за рік дуже важко її змінити, але ми місяць за місяцем виховуємо у собі нові для нас звички відсторонення від близькості з людьми. Це не дуже помітно у повсякденні, але насправді ми вже ніколи не будемо такими, як до пандемії. Помічаю, як інколи відходить від мене людина на безпечну відстань і це не дуже приємно, але я ж розумію, вона думає, що я теж можу бути носієм. Щоразу наказую собі не дивуватися й не ображатися, бо знаю, що й сама відходжу на відстань, стоячи в черзі, чи просто на вулиці.
Ще рік тому маски були чимось незвичним, навіть викликали подив та сміх, а зараз вони скрізь: у кишенях одягу, сумочках, бардачках автівок, барсетках. І зараз ти одягаєш її автоматично, бо зайшовши до приміщення, без неї почуваєшся некомфортно.
А коли дивишся фільм, запис шоу, чи трансляцію заходів минулих років, ловиш себе на думці: «Вони в натовпі, вони не відходять на безпечну відстань, вони ще не знали що таке ковід, це було ДО пандемії». Тепер все наше життя пронизане цим поняттями «ДО» та… ні, слова «ПІСЛЯ» ще не існує.
Ми більше не вільні, ми маємо правила та чітко встановлені межі й коли закінчиться ця несвобода, ми не знаємо. Ми невільники. Люди уникають скупчення людей, та що там, ми уникаємо самих людей, і тільки Інтернет ще якось рятує наше життя. Ми дійсно перетворилися на країну в смартфоні, як і обіцяли нам нещодавно, наче передбачали все це… Починаємо забувати про посиденьки у кафе, ресторанах, кав’ярнях, про концерти з повними залами людей, про кінотеатри та спільні багатолюдні заходи наживо. Все відбувається у мережі, навіть замовлення їжі, навіть консультація лікаря та робота вчителя.
Цікаво, а що було, якби зараз людство не було знайоме з Інтернетом, як би ми жили, як спілкувалися? От, якби пандемія трапилася, приміром, у 1970 році? До газет та журналів, конвертів з листами, теоретично можуть торкатися люди, заражені вірусом, тоді не пакували продукти в магазинах, навіть звичайні хліб та печиво набиралися незахищеними руками, а телефони-автомати на вулицях міст та автомати з газованими напоями та склянки в них, були загального користування. А якщо ще й врахувати, що щільність населення нашої країни була значно більшою… Уявили швидкість розповсюдження інфекції?
Значить нам, людям 21 століття, хоч в чомусь поталанило? Значить, нам дають якийсь шанс вижити? А що трапилось би зараз, якби раптом зникла Всесвітня павутина та мобільний зв’язок? Спробуйте, уявіть, пофантазуйте?...
#ОльгаХалепа
Звичка обійматися при зустрічі закладена десь на підсвідомості й за рік дуже важко її змінити, але ми місяць за місяцем виховуємо у собі нові для нас звички відсторонення від близькості з людьми. Це не дуже помітно у повсякденні, але насправді ми вже ніколи не будемо такими, як до пандемії. Помічаю, як інколи відходить від мене людина на безпечну відстань і це не дуже приємно, але я ж розумію, вона думає, що я теж можу бути носієм. Щоразу наказую собі не дивуватися й не ображатися, бо знаю, що й сама відходжу на відстань, стоячи в черзі, чи просто на вулиці.
Ще рік тому маски були чимось незвичним, навіть викликали подив та сміх, а зараз вони скрізь: у кишенях одягу, сумочках, бардачках автівок, барсетках. І зараз ти одягаєш її автоматично, бо зайшовши до приміщення, без неї почуваєшся некомфортно.
А коли дивишся фільм, запис шоу, чи трансляцію заходів минулих років, ловиш себе на думці: «Вони в натовпі, вони не відходять на безпечну відстань, вони ще не знали що таке ковід, це було ДО пандемії». Тепер все наше життя пронизане цим поняттями «ДО» та… ні, слова «ПІСЛЯ» ще не існує.
Ми більше не вільні, ми маємо правила та чітко встановлені межі й коли закінчиться ця несвобода, ми не знаємо. Ми невільники. Люди уникають скупчення людей, та що там, ми уникаємо самих людей, і тільки Інтернет ще якось рятує наше життя. Ми дійсно перетворилися на країну в смартфоні, як і обіцяли нам нещодавно, наче передбачали все це… Починаємо забувати про посиденьки у кафе, ресторанах, кав’ярнях, про концерти з повними залами людей, про кінотеатри та спільні багатолюдні заходи наживо. Все відбувається у мережі, навіть замовлення їжі, навіть консультація лікаря та робота вчителя.
Цікаво, а що було, якби зараз людство не було знайоме з Інтернетом, як би ми жили, як спілкувалися? От, якби пандемія трапилася, приміром, у 1970 році? До газет та журналів, конвертів з листами, теоретично можуть торкатися люди, заражені вірусом, тоді не пакували продукти в магазинах, навіть звичайні хліб та печиво набиралися незахищеними руками, а телефони-автомати на вулицях міст та автомати з газованими напоями та склянки в них, були загального користування. А якщо ще й врахувати, що щільність населення нашої країни була значно більшою… Уявили швидкість розповсюдження інфекції?
Значить нам, людям 21 століття, хоч в чомусь поталанило? Значить, нам дають якийсь шанс вижити? А що трапилось би зараз, якби раптом зникла Всесвітня павутина та мобільний зв’язок? Спробуйте, уявіть, пофантазуйте?...
#ОльгаХалепа
Ще зовсім природа гола, ще зовсім не одягнена у свої зелені шати, а вже шарудить, співає, рухається все навколо. Бруньки напружилтсь і ось-ось луснуть, даючи нове життя, ховаючи пташине та комашине царство від усіх. В ньому свої закони, що не змінюються мільйони років, циклічно народжуючи нове і знищуючи відпрацьоване. Шумлять крони дерев, зустрічаючи з вітром разом нову весну, нові прояви життя. Наче хтось невидимий увімкнув звук і птахи заспівали на всі голоси. Маленькі, великі, сірі та різнобарвні, вони ідуть назустріч своїм інстинктам, радіють теплим променям сонця, першій зеленій траві, можливості знову залишити нащадків й існувати, як і раніше.
Лягло зерно у чорнозем, хапаючи вологу, на яку ще не скупий степ у квітні, а озима пшениця смарагдовими клаптями кричить: "Я перезимувала! Весна! Весна!" і прикрашає таку ще голе весняне довкілля, зовсім ще не одягнене у зелені шати...
Лягло зерно у чорнозем, хапаючи вологу, на яку ще не скупий степ у квітні, а озима пшениця смарагдовими клаптями кричить: "Я перезимувала! Весна! Весна!" і прикрашає таку ще голе весняне довкілля, зовсім ще не одягнене у зелені шати...
Наш степ прокидається... Йому байдуже, що відбувається у людей, він живе за своїми законами. Щоразу дивує своєю новизною і захоплює прадавніми схилами. Все так же квітнуть півник та барвінок, роздає пахощі цвіт терену, милує око фіалками, полином, дерезою. Як і завжди весь у великих та малих нірках лисиць, ховрахів, мишей, комах. Шумить сухий очерет, ховаючи в глибинах заростей молоді пагони, гніздиться сорока, бігають ящірки. Зриваються з водної гладі наполохані крижні, чаплі, чайки. Вже зовсім скоро степ заколишеться різнотрав'ям, годі буде й думати роздивитися його таємниці зблизька, а зараз він щирий, відкритий, ніжний своїми першоцвітами, своїми неприхованими схилами... Колись хтось сотні років тому так же, як і я стояв посеред мальовничої природи, думаючи про своє. У того іншого був інший одяг, інший транспортний засіб, інші засоби та прагнення, але було і є те, що об'єднуватиме нас завжди: наш український неймовірно прекрасний степ. Тут затишно...
УВАГА! НОВЕНЬКА БІОЖИЗА, яка розповість про розвиток рослинного світу, від початку виходу рослин на сушу і до ....
"...- Треба урізноманітнити моє творіння, - вирішив Майстер рослин та виготовив ще декілька, з вищими стовбурами, але для різноманітності придумав іншу форму листя.
- Один, два, три……дев’ятнадцять, двадцять, - рахував кроками довжину стебла Майстер, - двадцять метрів! Височенні вийшли, треба додати стеблам якоїсь міцності, бо впадуть.
Майстер дістав з мішечка піску, додав до стовбурів та голкоподібних листків. Зламав одну гілочку, спробував на міцність, пометляв нею в повітрі, від чого вона видала звук схожий на «Хвищ, хвищ, хвищ».
- Супер! - зрадів Майстер рослин, - Гарно вийшло! Так і назву тебе, Хвощ.
А коли й ці рослини добре прижилися на планеті, Майстер вирішив ризикнути та ..."
"...- Треба урізноманітнити моє творіння, - вирішив Майстер рослин та виготовив ще декілька, з вищими стовбурами, але для різноманітності придумав іншу форму листя.
- Один, два, три……дев’ятнадцять, двадцять, - рахував кроками довжину стебла Майстер, - двадцять метрів! Височенні вийшли, треба додати стеблам якоїсь міцності, бо впадуть.
Майстер дістав з мішечка піску, додав до стовбурів та голкоподібних листків. Зламав одну гілочку, спробував на міцність, пометляв нею в повітрі, від чого вона видала звук схожий на «Хвищ, хвищ, хвищ».
- Супер! - зрадів Майстер рослин, - Гарно вийшло! Так і назву тебе, Хвощ.
А коли й ці рослини добре прижилися на планеті, Майстер вирішив ризикнути та ..."
ЦАР ТИ
Ти ж доросла на вигляд особа,
Самостійна, до чого ж тут хтось?
Так, буває одна лише спроба,
Обираємо щось, чи когось.
Кинь дверцятами, шли їх до біса,
Твоя твердість, основа, алмаз!
І кінець маскараду, завіса,
Хто для вільного птаха указ?
Переправи, дороги, пороми,
Тільки ти собі власник і цар,
Твої рішення виведуть коми,
Відкриваючи свій каламар.
І за все традиційна оплата,
Через день, через рік, через вік
За безсовісність прагнучи блату,
Сам себе на неправду обрік.
Твоя шапка горітиме вічно,
Не шукай, не шукай палія,
Все ж так просто, і все так логічно,
Що в гріхах твоїх винна не я.
Ти ж доросла на вигляд особа,
Але я й сумніваюсь вже щось,
По дитячому знову з-під лоба,
Звинувачуєш в чомусь когось.
#ОльгаХалепа
Ти ж доросла на вигляд особа,
Самостійна, до чого ж тут хтось?
Так, буває одна лише спроба,
Обираємо щось, чи когось.
Кинь дверцятами, шли їх до біса,
Твоя твердість, основа, алмаз!
І кінець маскараду, завіса,
Хто для вільного птаха указ?
Переправи, дороги, пороми,
Тільки ти собі власник і цар,
Твої рішення виведуть коми,
Відкриваючи свій каламар.
І за все традиційна оплата,
Через день, через рік, через вік
За безсовісність прагнучи блату,
Сам себе на неправду обрік.
Твоя шапка горітиме вічно,
Не шукай, не шукай палія,
Все ж так просто, і все так логічно,
Що в гріхах твоїх винна не я.
Ти ж доросла на вигляд особа,
Але я й сумніваюсь вже щось,
По дитячому знову з-під лоба,
Звинувачуєш в чомусь когось.
#ОльгаХалепа
Рада повідомити, що мій вірш "Рецепт" став одним із переможців Всеукраїнського фестивалю поезії
"Ан Т-Р-Акт" - 2021
У бáнках, мішечках, у відрах, кутках,
у кухлях, коритцях, пакетиках,
на стільчиках, шафах, долівці, в сітках
розкладено всю енергетику.
Місильниця Доля опару на стіл –
готує рецепт Особистості,
поки ще десь мнеться любовна постíль,
вже міситься Тісто від близькості.
Кладе ідентичність невтомна рука
і сипле родзинками здібності,
з останньої банки – спіраль ДНК
і ложку людинорозбіжності.
Ось вийде із печі зрум’янений шмат,
в нім дріжджі до смерті бродитимуть,
який після себе лишиш аромат,
по тому тебе і судитимуть.
"Ан Т-Р-Акт" - 2021
У бáнках, мішечках, у відрах, кутках,
у кухлях, коритцях, пакетиках,
на стільчиках, шафах, долівці, в сітках
розкладено всю енергетику.
Місильниця Доля опару на стіл –
готує рецепт Особистості,
поки ще десь мнеться любовна постíль,
вже міситься Тісто від близькості.
Кладе ідентичність невтомна рука
і сипле родзинками здібності,
з останньої банки – спіраль ДНК
і ложку людинорозбіжності.
Ось вийде із печі зрум’янений шмат,
в нім дріжджі до смерті бродитимуть,
який після себе лишиш аромат,
по тому тебе і судитимуть.
Хоч геометрію в школі я й не дуже любила, але все ж пам'ятаю одну просту істину: прямий шлях завжди коротший, ніж ходити манівцями. Дійсно, прямий шлях позбавляє зайвого клопоту, проблем. Це як робота, яку треба виконати швидко та чітко і все, забув. Натомість з'являється час, щоб взятися за іншу, або зайнятися творчістю, чи цікавим спілкуванням. Так само й з будь-якими іншими справами: зробив, реалізував, обрубав зайве, вилучив мотлох, припасував потрібне. Все ж так просто!
Навіщо блукати темними лісами, які створило саме ж суспільство, щоб заплутувати, аби заблукало, чи навіть загинуло, якомога більше людей.
Червона Шапочка й та зустріла на манівцях вовка, який наробив такого лиха, що довелося лісорубам застосовувати кардинальні заходи. Але ж і в реальному житті вовки з лісу та інші хижаки нікуди не поділися й до сьогодні вони чатують на жертви, а капкани на лохів вправно розставлено скрізь. Чар-зілля задурманює, дерева падають на голову, звалені буревіями воєн та революцій, конфліктів та інтриг, кліщі присмоктуються, болота затягують, гриби отруюють, а нечисть вбиває.
Так чому ж не прокласти світлу стежину, пряму як струна, і йти по ній, посміхатися від задоволення, дихати на повні груди, остерігатися, але не боятися небезпек, зустрічатися з людьми, а не звірами, поставити лавки та столики з газовими напоями, для відпочинку, розчистити давні джерела та йти, йти вперед. На світлу дорогу не полізе навіть нечисть. Наскільки ж швидшим буде шлях, приємнішим, ефективнішим!
І так скрізь: в освіті, у владі, в медицині, у місцевому самоврядуванні та де завгодно! Але ж ні, ми з року в рік бродимо манівцями хащів і страшенно дивуємося:
- Та коли ж нарешті закінчиться цей страшний темний ліс?!
А ніколи! Нікóли, бо насправді його треба переходити, а не бродити заплутаними стежинами, де нечиста сила не відпускає, а заводить все глибше.
От, дідько, хоч би хтось нарешті знайшов ту квітку папороті, чи що, може б хоч тоді здійснилася мрія всіх українських патріотів про щасливу європейську країну?
#ОльгаХалепа
Навіщо блукати темними лісами, які створило саме ж суспільство, щоб заплутувати, аби заблукало, чи навіть загинуло, якомога більше людей.
Червона Шапочка й та зустріла на манівцях вовка, який наробив такого лиха, що довелося лісорубам застосовувати кардинальні заходи. Але ж і в реальному житті вовки з лісу та інші хижаки нікуди не поділися й до сьогодні вони чатують на жертви, а капкани на лохів вправно розставлено скрізь. Чар-зілля задурманює, дерева падають на голову, звалені буревіями воєн та революцій, конфліктів та інтриг, кліщі присмоктуються, болота затягують, гриби отруюють, а нечисть вбиває.
Так чому ж не прокласти світлу стежину, пряму як струна, і йти по ній, посміхатися від задоволення, дихати на повні груди, остерігатися, але не боятися небезпек, зустрічатися з людьми, а не звірами, поставити лавки та столики з газовими напоями, для відпочинку, розчистити давні джерела та йти, йти вперед. На світлу дорогу не полізе навіть нечисть. Наскільки ж швидшим буде шлях, приємнішим, ефективнішим!
І так скрізь: в освіті, у владі, в медицині, у місцевому самоврядуванні та де завгодно! Але ж ні, ми з року в рік бродимо манівцями хащів і страшенно дивуємося:
- Та коли ж нарешті закінчиться цей страшний темний ліс?!
А ніколи! Нікóли, бо насправді його треба переходити, а не бродити заплутаними стежинами, де нечиста сила не відпускає, а заводить все глибше.
От, дідько, хоч би хтось нарешті знайшов ту квітку папороті, чи що, може б хоч тоді здійснилася мрія всіх українських патріотів про щасливу європейську країну?
#ОльгаХалепа
Як довести плодовому саду, що омела - це зло? Адже вона зелена, симпатична, здійснює фотосинтез і начебто нічого не руйнує. Просто живе, як усі, просто існує, квітне, утворює плоди, бере участь у колообігу речовин, є ланкою ланцюга живлення. Все ж чесно та пристойно. Омела не сама, навколо скільки їй подібних підтримують одна одну і наче все норм. Навіть птахи радо щебечуть у кронах плодових дерев, порослих омелою, значить процес іде, значить все без змін, без небезпек.
А коли мудра людина, дізнавшись про всю сутність омели, приходить до саду з пилкою, а потім і з бензопилою та починає зрізати гілля, або навіть знищує весь сад, котрий виснажений, недієздатний, який всього лише розсадник паразита для інших дерев, то омела першою почне верещати, що людина злочинець, вбивця. Сад лягатиме стовбурами на землю, буде розпиляний на дрова, потрощений на скалки, та помиратиме з упевненістю, що з ним вчинили несправедливо, що він і досі життєдайний, а його просто вбили.
Він навіть не помічав, що давно вражений егоїстичним паразитом, котрий кілька років витягував усі поживні речовини з їхніх стовбурів, що бруньки яблунь та груш давно не квітнуть, не дають плодів, що сад перетворився на осередок розмноження вбивчого організму, котрий з року в рік набирався сил, задурманював деревину, знищував серцевину та перешкоджав корінню. Дерева й не помічали, що птахи прилітали не за яблуками та грушами, а за смачним, доступним, солодким насінням омели, адже її сутність від народження обманювати, пристосовуватись, одягати маску благочинності. Такою її створила природа, така її сутність, яку не змінити.
Навіть у той момент, коли дерева, розколоті на дрова, летітимуть у піч, перетворюючись на непотрібний попіл, то й тоді кричатимуть, що всьому виною людина, що це вона зруйнувала їх «райські кущі», але при цьому ні краплі провини не ляже на істинного вбивцю, хоч і старого, але плодового саду, який роками утворював сотні кілограмів соковитих вітамінних плодів. Так було колись, до появи паразита, але орієнтуватися у часі та подіях сад уже не здатний, він помер і нічого не можна відновити.
Омела ж, пропустивши своє насіння через кишківники птахів, використавши їх лайно як добрива, як засіб, аби прикріпитися до інших гілок, буде знову проростати на плодових деревах, з першого дня розповідаючи їм про свою невинну сутність і твердячи про підступність людини з бензопилою, яка знищує чудові сади тільки через те, що має людські якості нульового рівня. Але омела ніколи не зізнається, що її єдиний талант у житті – це бути відмінним, відбірним паразитом та вбивцею, хоча, скоріше за все, вона цього навіть не розуміє.
#ОльгаХалепа
А коли мудра людина, дізнавшись про всю сутність омели, приходить до саду з пилкою, а потім і з бензопилою та починає зрізати гілля, або навіть знищує весь сад, котрий виснажений, недієздатний, який всього лише розсадник паразита для інших дерев, то омела першою почне верещати, що людина злочинець, вбивця. Сад лягатиме стовбурами на землю, буде розпиляний на дрова, потрощений на скалки, та помиратиме з упевненістю, що з ним вчинили несправедливо, що він і досі життєдайний, а його просто вбили.
Він навіть не помічав, що давно вражений егоїстичним паразитом, котрий кілька років витягував усі поживні речовини з їхніх стовбурів, що бруньки яблунь та груш давно не квітнуть, не дають плодів, що сад перетворився на осередок розмноження вбивчого організму, котрий з року в рік набирався сил, задурманював деревину, знищував серцевину та перешкоджав корінню. Дерева й не помічали, що птахи прилітали не за яблуками та грушами, а за смачним, доступним, солодким насінням омели, адже її сутність від народження обманювати, пристосовуватись, одягати маску благочинності. Такою її створила природа, така її сутність, яку не змінити.
Навіть у той момент, коли дерева, розколоті на дрова, летітимуть у піч, перетворюючись на непотрібний попіл, то й тоді кричатимуть, що всьому виною людина, що це вона зруйнувала їх «райські кущі», але при цьому ні краплі провини не ляже на істинного вбивцю, хоч і старого, але плодового саду, який роками утворював сотні кілограмів соковитих вітамінних плодів. Так було колись, до появи паразита, але орієнтуватися у часі та подіях сад уже не здатний, він помер і нічого не можна відновити.
Омела ж, пропустивши своє насіння через кишківники птахів, використавши їх лайно як добрива, як засіб, аби прикріпитися до інших гілок, буде знову проростати на плодових деревах, з першого дня розповідаючи їм про свою невинну сутність і твердячи про підступність людини з бензопилою, яка знищує чудові сади тільки через те, що має людські якості нульового рівня. Але омела ніколи не зізнається, що її єдиний талант у житті – це бути відмінним, відбірним паразитом та вбивцею, хоча, скоріше за все, вона цього навіть не розуміє.
#ОльгаХалепа
ДІТЯМ УКРАЇНИ
Не втрачайте віри в Україну!
Криза, скрута – все одно любіть!
До шаленства в серці, щогодини,
Цю любов до неї бороніть!
Хай ніякі крісла можновладців,
Хай ніколи зайди-москалі,
Не зруйнують це душевне щастя:
Бути сином нашої землі!
Все, що є, в твоєму нині дійстві:
Весь твій ріст, навчання і запал,
Всі проекти, працю, мрії чисті,
Весь дитячий та юнацький шал,
Присвяти землі, що народила
Твою мову, пісню та дідів,
Маму, батька, в Бога віру
Та історію й традиції віків.
Не втрачай же віри в Україну!
Навіть в думці зради не плекай!
Жовто-синю вишиту таїну,
Прийде час, ти дітям передай.
#ОльгаХалепа
Не втрачайте віри в Україну!
Криза, скрута – все одно любіть!
До шаленства в серці, щогодини,
Цю любов до неї бороніть!
Хай ніякі крісла можновладців,
Хай ніколи зайди-москалі,
Не зруйнують це душевне щастя:
Бути сином нашої землі!
Все, що є, в твоєму нині дійстві:
Весь твій ріст, навчання і запал,
Всі проекти, працю, мрії чисті,
Весь дитячий та юнацький шал,
Присвяти землі, що народила
Твою мову, пісню та дідів,
Маму, батька, в Бога віру
Та історію й традиції віків.
Не втрачай же віри в Україну!
Навіть в думці зради не плекай!
Жовто-синю вишиту таїну,
Прийде час, ти дітям передай.
#ОльгаХалепа
Друзі, вже скоро побачить світ мій роман "Орелія" у молодому Харківському видавництві "ЛітераV" Наталії Васильєвої, якщо коротко то твір ось про що: Селянин з Харківщини, не погодившись з новими порядками на селі влади більшовиків, разом з родиною влаштовує спротив, у вигляді втечі. Заснувавши на незаселених землях колишньої поміщиці хутір, головний герой, маючи підтримку від містичних створінь – духів степу, та його друзі, опиняються ще перед більшими жахіттями життя на селі 20-40-х років ХХ століття: Голодомором та Другою Світовою війною. (на фото портрет одного з містичних героїв Курганника, виконаного талановитим Харківським художником Віталієм Лотоцьким)
МІФИ
Коли в моїй душі одні лиш друзки,
Тобі дійшло, нарешті, долетіло,
Дарма сіклися, наче та капуста,
Мій мозок, серце, і душа, і тіло.
Ти посміхаєшся і тягнеш до розмови,
А в мене порожньо, ні сліз, а ні тривог,
Давно придбала я собі обнови,
А відпрацьованому склала некролог.
Ти віриш палко в те, що сам придумав,
Хоча, не сам, були помічники,
Мене на дріб’язок,а я влетіла в суму,
Щоб оживити власні квітники.
За рідних діток ти завжди горою,
Я теж дитина материних сліз,
На всіх підлоти досить, Бог з тобою,
У бумеранга лиш один девіз.
Слабенькі маю фільтри особисті,
Але й не губка я, така як ти,
Ішла до тебе, показавши кисті,
А в тебе міфів повні кулаки.
Усе заклеїться, хоча не буде цілим,
Ковтне багаття залишки сміття,
Хоч що кажи, а тхнутиме горілим
І присягання, й кожне каяття.
22 квітня 2021 року
#ОльгаХалепа
Коли в моїй душі одні лиш друзки,
Тобі дійшло, нарешті, долетіло,
Дарма сіклися, наче та капуста,
Мій мозок, серце, і душа, і тіло.
Ти посміхаєшся і тягнеш до розмови,
А в мене порожньо, ні сліз, а ні тривог,
Давно придбала я собі обнови,
А відпрацьованому склала некролог.
Ти віриш палко в те, що сам придумав,
Хоча, не сам, були помічники,
Мене на дріб’язок,а я влетіла в суму,
Щоб оживити власні квітники.
За рідних діток ти завжди горою,
Я теж дитина материних сліз,
На всіх підлоти досить, Бог з тобою,
У бумеранга лиш один девіз.
Слабенькі маю фільтри особисті,
Але й не губка я, така як ти,
Ішла до тебе, показавши кисті,
А в тебе міфів повні кулаки.
Усе заклеїться, хоча не буде цілим,
Ковтне багаття залишки сміття,
Хоч що кажи, а тхнутиме горілим
І присягання, й кожне каяття.
22 квітня 2021 року
#ОльгаХалепа
ШАЛЕНЦІ (1)
Так воно й виходить, що краще живуть люди нахабні, агресивні. Все «нахрапом»: корисливість, гроші, посади. Для них все легко, все дозволено. Їх не муляє совість, чужі сльози. Їм легше. І головне, що залякані, затуманені люди, котрі навколо, закривають роти й нічого не говорять, закривають вуха і вдають, що нічого не чують. Опускають голови, підкоряючись, гнуть спини, мовчки зносячи удари нагайки шаленця. Деякі лягають у калюжі своїх же сліз і покірно терплять удари підборами кривдника. Та найдивніше те, що поруч може стояти людина, яка подає руку, або просто кричить здалеку:
- Вставай! Так не можна! Не дозволяй цього з собою робити! Ми всі рівні! Поглянь, я ж не дозволила, але й досі стою на ногах. Хоч і плачу від образи, та стою і навіть можу рухатися вперед! З тобою поводяться так, бо ти це дозволив! Вставай, ну ж бо, ти ж людина, а не якесь ганчір’я!
Але ряди мокрих, брудних, сплюндрованих, принижених, замість того, щоб піднятися і відштовхнути шаленця геть від себе далі, починають із заздрістю дивитися на того, хто стоїть на рівних ногах. Ненависть до вільного прокидається в них. Чому він не поруч з ними, в калюжі? Агресія наповнює їх тим більше, чим більше шаленець знущається з них і ось уже вони починають бити руками та ногами від злості, пускаючи бульби в смердючій калюжі, бризкаючи брудом, який летить не на того, хто кривдить, а на того, хто не ліг, не підкорився.
А коли шаленець знову наближається, щоб чавити їхні душі, то закривають роти, вуха, обличчя і вкотре терплять удари жорстоких підборів, насичуючи нахабність кривдника відчуттям вседозволеності, безкарності, відчуттям абсолютної влади над плазунами…
#ОльгаХалепа
Шаленці(1) – термін, який я запозичила в Джулії Камерон.
Так воно й виходить, що краще живуть люди нахабні, агресивні. Все «нахрапом»: корисливість, гроші, посади. Для них все легко, все дозволено. Їх не муляє совість, чужі сльози. Їм легше. І головне, що залякані, затуманені люди, котрі навколо, закривають роти й нічого не говорять, закривають вуха і вдають, що нічого не чують. Опускають голови, підкоряючись, гнуть спини, мовчки зносячи удари нагайки шаленця. Деякі лягають у калюжі своїх же сліз і покірно терплять удари підборами кривдника. Та найдивніше те, що поруч може стояти людина, яка подає руку, або просто кричить здалеку:
- Вставай! Так не можна! Не дозволяй цього з собою робити! Ми всі рівні! Поглянь, я ж не дозволила, але й досі стою на ногах. Хоч і плачу від образи, та стою і навіть можу рухатися вперед! З тобою поводяться так, бо ти це дозволив! Вставай, ну ж бо, ти ж людина, а не якесь ганчір’я!
Але ряди мокрих, брудних, сплюндрованих, принижених, замість того, щоб піднятися і відштовхнути шаленця геть від себе далі, починають із заздрістю дивитися на того, хто стоїть на рівних ногах. Ненависть до вільного прокидається в них. Чому він не поруч з ними, в калюжі? Агресія наповнює їх тим більше, чим більше шаленець знущається з них і ось уже вони починають бити руками та ногами від злості, пускаючи бульби в смердючій калюжі, бризкаючи брудом, який летить не на того, хто кривдить, а на того, хто не ліг, не підкорився.
А коли шаленець знову наближається, щоб чавити їхні душі, то закривають роти, вуха, обличчя і вкотре терплять удари жорстоких підборів, насичуючи нахабність кривдника відчуттям вседозволеності, безкарності, відчуттям абсолютної влади над плазунами…
#ОльгаХалепа
Шаленці(1) – термін, який я запозичила в Джулії Камерон.
ВАНІЛЬ
У чашу душі налито добра,
Із присмаком меду й ванілі,
Без користі, так, просто так, задарма,
Туди, де пеком пекло від чілі.
Добро затепліло крізь стінки судин
І прямо в самісіньке серце!
Тепло так стало, ти не один
Долаєш щоденні герці.
Є ті, що дарують гарячий окріп,
Вкриваючи ранами сутність,
Тоді не печеться, згорає твій хліб
І мрії, і власна могутність.
Треба тікати із цього бістро,
Псується і мозок, і шлунок
Трамваєм, автобусом, чи не метро,
Шукаючи десь порятунок.
І хтось приготує чай та обід,
Черпатимеш ложками сили,
І вже не страшний той минулий аїд,
Не рвуться напружені жили.
А в чаші душі переможне добро,
Ванільне, солодке, медове
І знову тріпоче під лівим ребром
Сердечне, мрійливе, казкове.
#ОльгаХалепа
У чашу душі налито добра,
Із присмаком меду й ванілі,
Без користі, так, просто так, задарма,
Туди, де пеком пекло від чілі.
Добро затепліло крізь стінки судин
І прямо в самісіньке серце!
Тепло так стало, ти не один
Долаєш щоденні герці.
Є ті, що дарують гарячий окріп,
Вкриваючи ранами сутність,
Тоді не печеться, згорає твій хліб
І мрії, і власна могутність.
Треба тікати із цього бістро,
Псується і мозок, і шлунок
Трамваєм, автобусом, чи не метро,
Шукаючи десь порятунок.
І хтось приготує чай та обід,
Черпатимеш ложками сили,
І вже не страшний той минулий аїд,
Не рвуться напружені жили.
А в чаші душі переможне добро,
Ванільне, солодке, медове
І знову тріпоче під лівим ребром
Сердечне, мрійливе, казкове.
#ОльгаХалепа
ВОРОНА
Запітніють чиїсь долоні,
Потьмяніє чиясь корона,
Коли поруч літає на волі,
Коли поруч біла ворона.
Ворона біла – не перефарбувати,
Закривають квартири, закривають хати,
Верещить та плюється хвора країна,
Коли раптом десь поруч біла пір’їна.
Не переймайся, світла пташка,
Не віддавайся до зоопарку,
Помітною бути дуже важко,
Зате як хочеш, так і каркай.
Біла ворона без маскування,
Миє пір’я у чистій ванні,
Прагне до знищення хижа людина,
Коли поруч лягає біла пір’їна.
Ти помітна, біла ворона,
Хочеш, фарбуйся, бери палітру,
Багато таких як ти, хоронять
Біле пір’я в смертельних літрах.
Біла ворона не скупчує зграї,
Подібних за кольором довго шукає.
Сезон полювання тривати буде,
Доки з рушницями «білі» люди.
#ОльгаХалепа
Запітніють чиїсь долоні,
Потьмяніє чиясь корона,
Коли поруч літає на волі,
Коли поруч біла ворона.
Ворона біла – не перефарбувати,
Закривають квартири, закривають хати,
Верещить та плюється хвора країна,
Коли раптом десь поруч біла пір’їна.
Не переймайся, світла пташка,
Не віддавайся до зоопарку,
Помітною бути дуже важко,
Зате як хочеш, так і каркай.
Біла ворона без маскування,
Миє пір’я у чистій ванні,
Прагне до знищення хижа людина,
Коли поруч лягає біла пір’їна.
Ти помітна, біла ворона,
Хочеш, фарбуйся, бери палітру,
Багато таких як ти, хоронять
Біле пір’я в смертельних літрах.
Біла ворона не скупчує зграї,
Подібних за кольором довго шукає.
Сезон полювання тривати буде,
Доки з рушницями «білі» люди.
#ОльгаХалепа