Це просто найнудніша книжка на світі 😐

Ех, аж шкода, що я вже сьогодні їду зі Львова, бо тут в п'ятницю буде така цікава подія! Публічна розмова з Тарасом Прохаськом 🥰

Тема звучить так: "Мистецьке середовище Франківська 90-х років — ідеї, тенденції, зміни".

Це буде діалог про людей, які вплинули на сучасну українську культуру і на наше сприйняття мистецтва. 1990-ті роки – це час змін, пошуку, нових імен – період, коли місто стало важливим інтелектуальним осередком. Це – «Станіславський феномен».

Наприклад, Опанас Заливаха був невід’ємною частиною цього середовища. Який саме внесок він зробив, які ідеї привніс – про це і більше дізнаєтеся від українського письменника Тараса Прохаська. Він поділиться своїми спогадами про так звані «зміни клімату» того часу.

Ця розмова – можливість зануритися в зовсім інший період і провести паралель із сьогоденням. Не з книг, а від першої особи, наживо.

Модераторка: Іра Дідич

Коли: п'ятниця, 20 вересня о 18:00
Де: Львів, площа Міцкевича, 10 (Центр інтелектуального мистецтва "Меркурій")
Квитки: по 300 грн, можна купити отут, а з промокодом chytun буде трохи дешевше ;)

Прохасько не надто часто буває на публіці, тож не втратьте таку нагоду 🤗.

пост #направахреклами

Перша думка, коли повертаюся додому після кількаденної відсутності, зазвичай така: "Ого, скільки книжок! Це що, всі мої?" 😱

Сьогодні починаю читати "Американу", бо там 600 сторінок, а публічне обговорення вже за тиждень (наступного вівторка).

І ви вже починайте, якщо планували прийти. Нагадаю, це буде щось середнє між книжковим клубом і презентацією, а проходитиме в Сенсі на Арсенальній. Спікерами буду я і троє редакторок з команди Книголава, але сподіваємося на вашу активну участь. Отут деталі події.

І не забуваємо, що на сайті Книголава досі можна ввести промокод Amerikana35 і купити цю книжку зі знижкою в 35% (працюватиме до 24 вересня).

Інколи читаєш коментарі в соцмережах (особливо в Твіттері) і хочеться довго кричати в подушку та пару місяців не виходити з дому, бо страшно бачити людей.

Але ось в "Лабораторії" виходить книжка, яка пропонує подивитися на людство з оптимістичного кута зору. Автор, голландський історик, письменник і журналіст Рутґер Бреґмен, вважає, що людям притаманна доброта і співпраця, а не конкуренція, недовіра й егоїзм. Тому книжка так і називається "Людство. Оптимістична історія".

У цій книжці він аналізує останні 200 000 років людської історії і доводить, що люди все-таки переважно добрі, ми мали тому безліч підтверджень в історії, і саме на взаємопідтримці та гуртуванні тримається світ.

Звучить наче трохи утопічно, але автор підкріплює це все конкретними дослідженнями, прикладами, цифрами, фактами та історіями.

У цій книжці автор реконструює історію людства, починаючи із виникнення людини розумної, і демонструє, що інстинкт допомагати одне одному має стійку еволюційну основу.

А ще він розвінчує наукові дослідження, які стверджують, що людська природа є лихою та небезпечною. Найвідоміші з них — це експеримент Стенфордської в'язниці та експеримент Мілґрема.

Книжка стала бестселером у світі та увійшла до 50 найкращих нонфікшн книжок за версією The Washington Post.

Треба брать! Передзамовлення отут.

пост #направахреклами

​​Так от, “Фігури світла” Сари Мосс. Чому я на клубі поставила їй 6 з 10? Бо мені було дуже нудно. Не настільки, як “Останнє, що він мені сказав” (це зовсім різного роду книжки), але нічого, окрім необхідності прочитати на клуб, не спонукало мене продовжувати і не несло вперед.

Двома словами про що це.

Маємо три покоління тиранічних матерів і два однакових набори доньок у цих матерів: покірна й нещасна та сильніша і волелюбніша.

Схема десь така: мати - дуже релігійна й жорстка (і водночас за права жінок і фемінізм, що важко ув’язати в голові), дуже тиранічна й вимоглива до доньок. І врешті та її донька, яка покірніша, виростає такою самою тиранкою. А та, яка сильніша характером, виривається і виростає адекватнішою. І так два покоління поспіль.

І паралельно ці всі жінки феміністично заряджені (якось аж до абсурду), водночас мізогінні (бо не мають ані краплі емпатії до своїх доньок) і прямо карикатурно жертовні (хай їх власне немовля мерзне і хворіє, але опалення вмикати не будемо, хоч і маємо достатньо грошей, бо ж інші жінки не мають дому і мерзнуть на вулицях).

Це я зараз без спойлерів, бо цю книжку важко проспойлерити - в ній майже нічого не відбувається.

Авторка очевидно цілилася на “високу полицю”, і можливо, вирішила, що це означає не піклуватися про комфорт читача, мовляв, сам має розібратися і додумати. Події тут відбуваються в хронологічному порядку, але час стрибає дуже несподівано: ніколи не вгадаєш, скільки пройшло між сусідніми абзацами, розділеними лише одним порожнім рядком. Це може бути кілька годин, а може - кілька років. Щоразу доводиться в’їжджати, куди нас перенесла авторка, і часто - вже з цим розумінням перечитувати ще раз ту саму сторінку. Це дискомфортно і дратує.

Так само авторка не попіклувалася про пояснення мотивації героїв у багатьох ситуаціях. З одного боку, це плюс: бо це дає можливість бурхливо обговорювати книжку на клубі, намагаючись додумати, чому все пішло саме отак. З іншого - бісить, бо що б ми собі не припускали, це все чисте додумування, ніби ми змушені за авторку спробувати пояснити логіку події, бо їй було влом нам щось пояснювати.

Наприклад, мама заявленої в анотації героїні була плюс-мінус адекватною людиною у перших розділах, а потім хопа - і нам її вже показують бахнутою на всю голову, яка лікує доньку опіками (так, припалює шкіру!), а іншій пропонує прикинутися повією для “соціального експерименту” і піти до “клієнта”. Між цими змінами характеру - просто діра в книжці. Нам було цікаво обговорювати, що з нею не так, і чому вона такою стала, але хотілося б дізнатися і версію авторки, а не додумувати це за неї.

В підсумку “Фігури світла” - водночас дууууууже повільний роман, і при цьому, у нього рваний, стрибкоподібний темп, об який постійно перечіпляєшся. Ніби окремі епізоди з життя героїнь, які авторка не знала, як плавно з’єднати, і тому накидала уривками. На рівні асоціацій у мене це як слухати запис на повільній швидкості, але періодично плівку зажовує, тому звук перестрибує вперед, а ти маєш здогадатися, куди тебе перекинуло.

Провідних ідей у книжки дві:
- як стрьомно жилося жінкам у такій романтизованій вікторіанській Англії (але це описано дуже в лоб, як підручник);
- як важко бути в чомусь першопрохідцем і чим доводиться жертвувати через свої ідеї (головна героїня стала першою жінкою-лікаркою. Це не спойлер, це є в анотації).

Не сказати, що книжка прямо погана, вона поетично, не-крінжово написана. В ній симпатичні описи побуту і вуличок Лондона 19-го століття, а ще важлива тема. Декілька людей на нашому клубі поставили їй по 8 та 9 балів. Але навіть вони погодилися, що у цього роману нелогічний, фактично злитий фінал, який псує враження навіть тим, кому все попереднє нормально зайшло.

Чи читати? А хз. Якщо у вас добре з нервами і ви готові до дуже повільної історії, від якої лишиться багато питань - беріть. А для клубів так взагалі норм (при умові, що учасники до вас лояльні і не будуть матюкатися за такий вибір 😀). Обговорити там точно є що )

#непозбувний_відгук

Вперше забанила людину за лайк комента. Ну ок, за два лайки. Це вже вигорання, чи ще нє? 😀